21 вересня – Драбову 335 років
335 років тому, а саме 21 вересня 1689 року, в жалованій грамоті московських царів Петра та Івана Олексійовичів, вперше згадується «…хутор со ставом лесом Драбовым». Грамота закріплювала за Іваном Мировичем право на володіння землями вільного степу над річками Золотоношка і Чумгак якими він заволодів. То що ж ми знаємо про Івана Мировича?Свій початок рід Мировичів веде від Івана Мировича, який в 1691 році, за гетьманства Івана Мазепи, став Переяславським полковником. Одружений був з дочкою заможного козака Пелагією Голобівною, з якою мав дев’ятеро дітей. Початок полковництва був для нього досить-таки вдалим. Він відзначився в битві з татарами біля річки Кодим восени 1693 року, у якій невелики загін з полків Мировича, Абазина, Пашковського та Палія (близьк 3 – 4 тис. козаків) відбився від удесятеро більшої білгородської орди, завдавший їй тяжких втрат.
Пік військової кар’єри Івана Мировича припадає на 1704 рік, коли Мазепа призначив його та миргородського полковника Данила Апостола наказаними гетьманами на 10 тис. козаків у похід на Волинь. Тоді українське козацтво брало участь у російсько-шведській війні на боці росіян, і в цьому поході козаки мали діяти проти шведів спільно з польськими союзниками Петра I. Однак з вини польського командування військова кампанія закінчилась невдало, козаки розбіглись, і Петро I зажадав від Мазепи страти обох полковників. Однак Мазепі вдалося не тільки врятувати їм життя, а й зберегти за ним полковницькі перначі. В тому ж 1704 році Іван Мирович заклав у Переяславі Покровську церкву, яка мала стати одним із найвеличніших храмів у цьому місті, і почав будувати її власним коштом.
1706 рік став фатальним для Івана Мировича. Очолюваний ним Переяславський полк був обложений шведською армією у фортеці Ляховичах, розташованій на пінічний схід від Берестя. Героїчна оборона фортеці тривала майже півтора місяця (від 19 березня до 1 травня за старим стилем). 1 травня 1706 року шведські війська під проводом полковника Крейца (майбутнього генерал-фельдмаршала і командуючого шведською армією в битві під Переволочною) захопили замок. За наказом шведського короля Карла XII, що прибув до Ляхович наступного дня після здобуття замку, полонені зрівняли з землею стіни й вали фортеці, які в майбутньому більше не відновлювалися. А полонених, в тому числі і Івана Мировича, погнали до м. Штетина, звідки їх морем переправили до Швеції. У Штетині дружина підримуваного Карлом XII польсьского короля Станіслава Лєщинського звернулась до шведського короля з проханням звільнити Мировича, однак Карл не погодився. Закінчив свій життєвий шлях Іван Мирович 15 грудня 1706 року у шведському місті Гетеборзі. Згідно запису у поминальнику Києво-Печерської лаври він помер „у великих злигодня і багато скорбот перетерпівши” в день Варавари-великомучениці (з контексту – того ж таки 1706 року). Далі сповіщається, що однополчани поховали свого провідника„под зборищем лютерским”, тобто біля лютеранської церкви. Шведські джерела повідомляють, що на початку XVIII століття у Гетеборзі були два лютеранські храми – собор св. Густова і Німецька, або Христина церква (так названа на честь королеви Христини, яка обдарувала її великими привілеями). Біля котрого з цих храмів поховано переяславського полковника встановити на жаль не вдалось.
Тяжко склалась доля його нащадків. Після смерті Івана Мировича його дружина Пелагія змушена була сама дбати про майбутнє численних дітей. Вона енергійно керує господарством, обмінює, купує грунти, збільшуючи власне майно. Можливо з допомогою свого зятя Якова Лизогуба, добудувала закладену чоловіком Покровську церкву (освячену на Покрову 1709 року), щедро обдарувавши її. Однак і над нею вже згущуються хмари. Її син Федір емігрував разом з гетьманом Мазепою, а Мировичі не зріклися його і підтримували з ним зв’язки. За це все сімейство позбавили маєтностей в Україні (в тому числі і Драбова) і відпрасили спочатку до Москви, а потім до далекого Тобольська. У Тобольську Мировичі прожили майже 30 років. Тут виросли діти й внуки Пелагії Мировичевої, тут дехто з них знайшов і вічний спочинок. З сином Дмитром вона доживала віку в Сибіру, постійно клопочучись про дозвіл на повернення в Україну.
Такий дозвіл був їм нарешті наданий в 1744 році, коли нашій героїні минуло вже, мабуть, 80 років. Незважаючи на свій дуже похилий вік і тяжку в ті часи дорогу, Пелагія в супроводі Дмитра в тому ж році виїхала з Сибіру і в наступному прибула в Україну, де й упокоїлась в рідній землі, можливо, на цвинтарі збудованої нею Покровської церкви.
Інформацію підготував Олександр Снітко, директор Драбівського краєзнавчого музею
